В роботі сімейного медіатора, за оцінками британських колег 3 з 5 випадків пов’язані з тим чи іншим видом домашнього насильства: психологічним, економічним, фізичним чи ізоляцією. А часом і з декількома одразу.

Коли працюєш з учасниками домашнього насильства дуже легко втратити основу основ медіації – нейтральність.

Легко співчувати жертві насильства. Але це також оначає, що напрочуд легко засудити іншу сторону конфлікту, втративши можливість почути його/її позицію, а значить і знайти взаємовигідні для обох рішення.

Медіатору легше бути безоціночним, якщо ситуація неоднозначна, а значить внесок у конфлікт може бути з обох боків, і нейтральність та співчуття можливе до обох.

Набагато важче залишатись нейтральною коли чуєш перелік дій, що явно урізають свободу партнеру і спричиняють їй або йому біль.

Злість, гнів, жах – лише частка складників із коктелю почуттів, які виникають, коли слухаєш про спроби зробити боляче іншій людині. І як тут співчувати? Як тут пробувати знайти причини, незадоволені потреби і біль, який стоїть за цим бажанням? А він там є – той біль, що спонукає ранити інших, найближчих, найдорожчих. І часом його неможливо знайти в рамках медіації. Радше в тривалій психотерапії.

Тож медіатори вирішують для себе – чи можуть вони працювати з цією справою. Чи можуть залишатись нейтральними. Чи не спричиняє вона внутрішніх особистих переживань, котрі можуть завадити нейтральності та добровільності. І головне чи вистачить ресурсу працювати з глибоким болем як постраждалої сторони, так і сторони, що спричиняє біль. Чи може варто передати справу іншому медіатору чи й іншому спеціалісту.

Бо нам легко співчувати тому, кому явно болить. Але важко тому, хто ховає свій біль та відчай за бравадою, агресією чи байдужістю.