В роботі сімейного медіатора, за оцінками британських колег 3 з 5 випадків пов’язані з тим чи іншим видом домашнього насильства: психологічним, економічним, фізичним чи ізоляцією. А часом і з декількома одразу.
Коли працюєш з учасниками домашнього насильства дуже легко втратити основу основ медіації – нейтральність.
Легко співчувати жертві насильства. Але це також оначає, що напрочуд легко засудити іншу сторону конфлікту, втративши можливість почути його/її позицію, а значить і знайти взаємовигідні для обох рішення.
Медіатору легше бути безоціночним, якщо ситуація неоднозначна, а значить внесок у конфлікт може бути з обох боків, і нейтральність та співчуття можливе до обох.
Набагато важче залишатись нейтральною коли чуєш перелік дій, що явно урізають свободу партнеру і спричиняють їй або йому біль.
Злість, гнів, жах – лише частка складників із коктелю почуттів, які виникають, коли слухаєш про спроби зробити боляче іншій людині. І як тут співчувати? Як тут пробувати знайти причини, незадоволені потреби і біль, який стоїть за цим бажанням? А він там є – той біль, що спонукає ранити інших, найближчих, найдорожчих. І часом його неможливо знайти в рамках медіації. Радше в тривалій психотерапії.
Тож медіатори вирішують для себе – чи можуть вони працювати з цією справою. Чи можуть залишатись нейтральними. Чи не спричиняє вона внутрішніх особистих переживань, котрі можуть завадити нейтральності та добровільності. І головне чи вистачить ресурсу працювати з глибоким болем як постраждалої сторони, так і сторони, що спричиняє біль. Чи може варто передати справу іншому медіатору чи й іншому спеціалісту.
Бо нам легко співчувати тому, кому явно болить. Але важко тому, хто ховає свій біль та відчай за бравадою, агресією чи байдужістю.
Тетяна Саніна, співзасновниця ресурсного центру для дітей та батьків “Чародім”, сімейна медіаторка